“Боже мій, приймаю будь-яку смерть!“
80 років тому сталася одна з найтрагічніших подій в історії язловецького монастиря і всього Згромадження сестер Непорочного Зачаття ПДМ. 23 серпня 1944 року в лісі поблизу села Русилів було жорстоко вбито двох непорочниць – сестру Марію Летицію від Божої Любові (Марію Шембек) і сестру Марію Софію від Серця Ісуса (Стефанію Уст’янович).
Сестра Софія Уст’янович була дипломованою вчителькою. За довголітню педагогічну працю її було нагороджено Золотим Хрестом Заслуги. У травні 1944 року сестра Софія була призначена відповідальною за монастир у Нижневі. На ту пору цей монастир перебував у жалюгідному стані: значна частина будівель була зайнята німецькими й угорськими військами. У решті спустошених приміщень знайшли прихисток сестри йосифітки. У Нижневі сестра Софія самотужки (вона була єдиною непорочницею в містечку) прагнула відкрити загальну школу для місцевих дітей, допомогала людям у контактах з окупаційною владою, опікувалася численними хворими на тиф і скарлатину, розраджувала й усіляко підтримувала всіх потребуючих, аж поки в середині липня не захворіла сама. Сестрі Софії вдалося передати до Язловця звістку й попросити, щоб по неї приїхала сестра економка з язловецького монастиря. До Нижнева вирушили сестра Летиція, колишня працівниця монастиря Катерина Щербата і фірман Антон Бліхарський. На зворотньому шляху сестри в справах заїхали до Русилова, де їх бачили востаннє. 23 серпня усі четверо загинули від рук збройного угрупування в русилівському лісі. Обидві сестри були жорстоко замучені. Їх тіла вдалося віднайти лише на початку листопада.
Сестра Софія Уст’янович походила з грекокатолицької сім’ї і щиро вболівала за покращення польсько-українських відносин. Ще 1918 року, під час братовбивчої битви за Львів, вона в присутності інших сестер непорочниць пожертвувала Богові своє життя за мир між двома народами. Господь прийняв цю жертву чверть століттям пізніше…
36-річна сестра Летиція Шембек від 1943 року була економкою язловецького монастиря. Вона щоденно відмовляла молитву, за яку папа Пій Х установив повний надзвичайний відпуст у годину смерті: «Господи мій Боже, вже тепер я приймаю з Твоєї руки з покорою будь-яку смерть, яку Ти захочеш мені послати, з усіма її турботами, стражданнями та болями. Амінь».
Одна зі співсестер так згадувала сестру Летицію: «Я бачила, якою дивною дорогою провадив Господь цю неймовірно щасливу душу. На той час це здавалось мені дивним, бо я не знала, що то Він так дуже швидко вів її до вершин любові, до мучеництва. […] Вразила мене в ній якась дивна переміна і духовна зрілість. Водночас вона була нечувано веселою, сповненою життя і жартівливою».
Сестра Летиція була аристократкою. Її двоюрідна тітка, графиня Ядвіга Шембек, була дружиною рідного брата митрополита Андрея – Леона Шептицького (їх подружжя було розстріляне НКВС кількома роками раніше в родинному маєтку в Прилбичах). По трагічній смерті дочки батько, граф Богдан Шембек 1947 року писав до сестер непорочниць: «Бачимо дивну, часом негайну допомогу Сестри [Летиції], навіть у важких справах. А я особисто відчуваю, ніби вона опікується моєю долею, і з повною довірою приймаю необхідність частих змін з переконанням, що, очевидно, так буде краще».
У 1990-х роках, коли готувалася беатифікація 108 мучеників Другої світової війни, Згромадження сестер Непорочного Зачаття ПДМ долучило до грона кандитатів лише двох своїх сестер, розстріляних поблизу Слоніма на Білорусі, – с. Марту Воловську і с. Єву Нойшевську. А до слави вівтаря могли дійти ще й замордовані буля Русилова с. Софія Уст’янович і с. Летиція Шембек. Однак задля примирення польського й українського народів цього не сталося. Тому сьогодні ми маємо двох тихих, але діяльних заступниць у Небі, які все життя вболівали за Божий мир між народами. Чимало людей вже пересвідчилися в могутній силі їхнього небесного заступництва…