В урочистість Благовіщення 1863 року мати Марцеліна Даровська прибула на постійне замешкання з Риму до Язловця. Невдовзі вона розпочала ремонт занедбаного місцевого палацу, подарованого їй під перший монастир Згромадження бароном Кшиштофом Блажовським, хоч мала лише незначну частину з необхідних для цього грошей. Майбутня садиба стояла руїною – для помешкання надавалися лише дві маленькі кімнатки в сторожці. А школа мала відкритися вже восени! Мати писала сестрам, що залишилися в Римі: «Перебуваємо у великій вбогості. Три ліжка, а, точніше, дошки, для чотирьох осіб, одна кімнатка… А впродовж кількох днів ми не могли дістати хліба… Усе добре!»
Силою матері Марцеліни була довіра і надлюдська віра. Безліч разів лише завдяки цій непохитній вірі Згромадження існувало й розвивалося. Школу ж, усупереч усім труднощам, було відкрито тієї осені, щоправда, на початку першого року в ній вчилося лише семеро учениць. Це був навчально-виховний заклад інтернатного типу для дівчат шляхетного походження. Викладали в ньому історію, географію, педагогіку, релігію, мови, точні і природничі науки (арифметику, зоологію, мінералогію, ботаніку, фізику, космографію), тоді як тогочасна жіноча освіта зводилася лише до гуманітарних і мистецьких наук. Відомо, що з 1863/1864 по 1910/1911 навчальні роки, тобто впродовж життя матері Марцеліни Даровської, у стінах Язловця навчалася 681 учениця. Майже одночасно з середньою школою-інтернатом для дівчат сестри відкрили і безкоштовну початкову школу для дітей з довколишніх місцевостей. Із плином часу мати Марцеліна випрацювала передову й універсальну педагогічну систему, що опиралася на індивідуальний підхід до кожної дитини, по якій велося навчання в усіх закладах сестер непорочниць.
Паралельно з організацією навчально-виховних осередків вона виношувала й обдумувала засади існування та діяльності самого Згромадження. Бог рясно благословив його новими покликаннями. На ювілеї язловецького дому 1903 року мати Марцеліна, глянувши на громаду з 87 сестер непорочниць, які ледь містились у приміщенні, зворушено промовила: “40 років тому нас було семеро, а тепер…” Свої перші кроки на чернечій дорозі – постулат і новіціат – сестри відбували саме в Язловці, що був формаційним домом Згромадження.
1883 року монастир отримав свій найбільший скарб – мармурову статую Божої Матері, яка невдовзі стала відомою під ім’ям Пані Язловецької. У Римі Марцеліна Даровська побачила її в майстерні польського різбяра Томаша Оскара Сосновського. У цьому візерунку Марії майстерно поєдналися класична ідея понадчасової краси з виразом містичної глибини і духовного багатства – непорочної чистоти. Мати Марцеліна запрагнула придбати статую для Згромадження, а митець згодився віддати її за символічні кошти. Статуя зайняла почесне місце у вівтарній частині язловецької монастирської каплиці. 10 серпня 1883 року її освятив варшавський архієпископ, нині святий Зиґмунд Щенсний Фелінський. Відтоді Пані Язловецька назавжди поєдналася зі Згромадженням: перед нею складали свої обіти сестри, молилися зі своїми родинами вихованки, випрошуючи численні благодаті – навернення, чудесні оздоровлення, виконання більших і менших прохань…
Вибух Першої світової війни на шість років перервав розмірений ритм життя язловецького монастиря. Сестри пережили дворазове зайняття Язловця російською армією, бомбардування монастирського будинку, коли в ньому перебував австрійський штаб, велику міську пожежу під час кривавої офензиви Брусилова, набіги і обстріли монастиря під час взаємного витіснення ворожих військ, в’язницю в одній з частин монастиря, напад більшовиків під час війни 1920 року… Здавалося, що монастир мав бути знищеним не один, а багато разів! І все-таки, він вистояв, а всі, хто шукав у ньому порятунку, спаслися. Язловецьким сестрам неодноразово загрожувало вивезення, а вони не лише виконували свої чернечі обов’язки, а й допомагали місцевиму люду, пораненим, бездомним. Усі вважали, що багаторазовий порятунок був справжнім дивом, і приписували його особливій опіці Божої Матері. Довколишні мешканці розповідали про жіночу постать, яка в час боїв з’являлася над монастирем…
Кількість благодатей, отриманих за посередництвом Діви Марії Язловецької, зростала дуже швидко. Так само швидко поширювалась її слава. 1938 року до Риму надійшло прохання про коронацію чудотворної фігури Божої Матері, яке підписали львівський архієпископ-митрополит Болеслав Твардовський, мати Зенона – тогочасна генеральна настоятелька Згромадження, усі польські архієпископи та єпископи, глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький, тогочасний тернопільський воєвода і багато-багато інших людей. Коронаційне breve видав папа Пій ХІІ. Коронація чудотворної фігури стала найбільшою урочистістю міжвоєнного часу. Відбулася вона в Язловці 9 липня 1939 року за участі бл. 40 тис. вірян. А в повітрі вже витала війна…
Настало сім важких років, які одна з сестер згодом назвала роками “семи скорбот”. Радянські війська, що 17 вересня 1939 року вторглися в Польщу, дуже швидко опинилися з розбоями в Язловці. Монастир став прихистком величезної кількості втікачів із різних місць. Невдовзі сюди прибули сестри, виселені з монастирів Мацейова і Нижнева. У грудні молодші непорочниці виїхали з Язловця, а старші, разом з директоркою с. Бригідою, намагались і далі провадити власну середню школу. У січні 1940 року монастир було націоналізовано та відкрито в ньому сільськогосподарський технікум. Сестрам залишилася лише частина приміщень у правому крилі. Незабаром радянці розпочали вивезення людей до Сибіру. У число останніх потрапили й сестри Урсула, Лаурета і Пауліна з родинами.
14 липня 1941 року до Язловця ввійшли німці. У лівому крилі монастиря з’явилася в’язниця, де тримали євреїв. Умови існування за німецької окупації все ж стали дещо легшими, сестри навіть частково відновили своє господарство.
Невдовзі ситуація на фронті змінилася і наприкінці 1943 року німці залишили Язловець. Настав страшний час анархії. У ніч на 8 грудня було вбито останнього язловецького настоятеля кс. Анджея Красіньського, який, попри рекомендації львівської архієпископської курії, не залишив свою парафію. 23 серпня 1944 року поблизу села Русилів було замордовано дві непорочниці – сестер Софію і Летицію. Проте сам монастир розбійницьких нападів не зазнав.
21 червня 1944 року до містечка вдруге, цього разу остаточно, увійшли радянські війська. У квітні 1946 року відбулися арешти монастирського капелана кс. Станіслава Десковського, настоятельки с. Габріели і с. Алани. Стало зрозуміло, що сестри мусять залишити Язловець. Фактично вони були силою викинуті з монастиря, а їхній маєток – пограбовано й знищено. Майже чудом сестрі Маріанні, яка останньою покинула дім, вдалося вивезти статую Пані Язловецької з монастирської каплиці.
Зникли сестри в білому вбранні, зникли дівчата учениці з морськими комірцями, врешті-решт зник сам Язловець – натомість на картах з’явилася радянська Яблунівка. Проте весь цей час тут залишалась незайманою одна святиня – гробниця, в якій спочивала Мати й сестри. Спорудження її було розпочато незабаром після заснування монастирського дому. Зразком послужили римські некрополі перших християн. Мати Марцеліна особисто вибрала напис на фронтоні «Я є воскресіння і життя! Хто вірить у Мене, хоч і вмре, буде жити. Ів. 11:29». Перше поховання в гробниці відбулося влітку 1874 року. У радянський час катакомби рясно заросли травою. І все ж люди приходили і через віконце вкидали квіти – місцеві мешканці зберегли добру пам’ять про «Марцелінку», сестер, монастир та школу…